Блог им. vyanko Повість "Земля і люди" Глава 4 Спасибі, добрі люди, бо без вас ніяк (частина ІІ)


Ще – це був просто жах, коли вони заставили його виглядати з того контейнеру, як затравлену звірюку. І це, щоб всі бачили, що це саме він – начальник кадастру виглядає, бо інакше погрожували набити та розквасити його пику, бо то лише загальний сором, а то його особисте розбите обличчя.
Так, виглядаючи з жахом з контенеру, начальник збагнув, що його тягнуть на площу до обласної адміністрації. А там у вікна уже виглядали ті ж самі пики і раділи, що це не їх людський натовп штовхає в контейнері. А коли його зупинили біля самих сходів і хтось дуже спритний запропонував навіть занести його до будівлі, то масивні дубові двері до держадміністрації були заздалегідь вже зачиненими, бо від ДПС отримали термінове повідомлення, що їде містом така собі процесія у їх супроводі. А ці держиморди (державні люди) навіть виставили поліцейський наряд, який стояв осторонь, бо не уявляв, як бути з цими дужими дядьками та як себе з ними поводити? Бо в країні знову передувала відлига і ніхто не знав чим саме вона може обернутися. І в тих областях, де побував «ЗЕ-презик», як його поза очі називала його самого «ЗЕ-ндер-команда» людей звільняли с посад за його особистим бажанням і поки це не торкнулося когось особисто, то і шаліли всі навколо, сподіваючись, що їх це мине.
Тим часом баби біля контенера, ще трохи покричали та навіть спробували заплювати йому очі і пику, але ж начальник кадастру сховався на дно контейнеру і закрив лице руками. А потім вже зовсім на останок з сусідніх домівок позносили сміття та завалили його в контейнері повністю.
-Наступного разу разом з контейнером втопимо в річці, якщо не відміниш отой весь свій розподіл ділянок біля дороги у нашого озера, — почув він гучний чоловічий голос і відразу ж повірив, що так воно і станеться, — а також не підпишеш розподіл земельних ділянок усім бажаючим.
Невідомо скільки б він о так просидів на тому дні контейнеру невідомо? Але ж, як тільки натовп відійшов на достатню відстань, його відрили поліцаї в новеньких чорненьких формах і білих рукавичках та витягли з дна контенеру…
Як далі він дістався додому, він майже не пам’ятав, бо він брудний не плекав, а біг вулицями рідного міста, як у сні. Його на авто супроводжували ті ж самі поліцаї, як злодія і навіть пропонували підвезти, але він жив у центрі — отут зовсім поруч. Брудним він впав на підлогу, як тільки зайшов до своєї квартири. Вже потім, я його роздягали дружина та діти і що вони казали він не чув і не знав, бо провалився у ніч. А до тями його привели лікарі з швидкої допомоги, яких викликала його дружина та була поруч, ховаючи свої сльози.
-Ваню, Ваню, а я ж тобі казала, то жива земля людей і вона тобі не належить і тобі не проститься, — тужила дружина, але ж коли побачила, що йому стало краще, то вийшла, ховаючи сльози, з кімнати. Дітей теж не було чутно, хоч і було у нього їх троє, малий малому менше, бо він одружився дуже пізно.
В квартирі створилася тиша, бо начебто, хтось помер…, і то справді міг би бути він – отой начальник облдержкадастру…
-Майже не помер, — сказала майже сива людина, яка сиділа за столом навпроти голови Комітету захисту землі України. І саме вона про все це та про себе щиро розповіла, бо більш в кімнаті не було нікого. Було соромно та зрозуміло, що після того випадку від начальника держкадастру всі відсахнулися, як від чумного. Навіть його родичі…
І тільки з дружиною вони тоді просиділи на кухні майже до самого ранку. А після він встав, потім ще раз відмився від усього бруду та одягнувся в чистеньке, як на свято чи на похорон… Потім поцілував жінку і пішов на роботу пішки, не викликаючи авто та може вперше не ховаючи очі від усіх перехожих: знайомих и незнайомих. Перші з здивуванням поглядали на нього, а другі задивлялися його відкритим поглядом. А він крокував до свого кабінету зі зламаними дверима, бо може вперше за все життя відчував, що саме зараз він зробить дуже добру для людей справу.
Голова Комітету уважно слухав та не перебивав цю людину, бо сам відчував щось дуже потібне, бо колись сам вдруге народжувався та вже в зрілому віці сам пішов з високої посади у громадське людське життя. Голова спокійно чекав поки чоловік переведе дух та доведе свою розповідь до завершення, а своє життя приведе до початку, як він сам колись…
-…То ж двері до мого кабінету вже починили і секретарка, сховав очі, все ж таки зі мною привіталась, — поновив розповдь чоловік та додав, що вона дала йому нового ключа від дверей, а у кабінеті вона вже навела порядок.
Начальник подивився з посмішкою на стіл, на якому його «розпинали» і його настрій навіть піднявся, бо ще вчора він злякався, але ж сьогодні він вже не тримався за те крісло і в яке зараз навіть не хотів сідати. Тому він присів поруч до приставного столика і попросив секретарку принести йому всі непідписані кадастрові рішення людей, які раніше зверталися до їх установи, а також ті рішення, що були вже підписані ним на підставних людей, список яких привозив ще той попередній представник тепер вже екс-президента-хапуги. Добре, що їх вже готовими він тоді не віддав, а зараз секретарку, як і вчора, він попросив його нікому не турбувати та навіть знову зачинив на ключа двері. Нині з того боку він не очікував знову людської навали, але навпаки могла прийти зовсім інша — анти людська свора. Тому він поспішав, розглядаючи оті документи, що принесла секретарка.
Насамперед начальник рішуче та з особливим задоволенням порвав не тільки всі рішення, але й всі документи, що прикладалися на тих підставних осіб «для екс-президента». А потім почав підписувати спочатку ті з них, що стосувалися саме отих приорітетних земель, які лежали окремо, щоб він переконав господарів відмовитись відних. А далі він підписав і всі інші рішення, не звертаючи уваги на те, що в кабінеті настирливо дзвонив його службовий телефон і стрибавна столі мобільний. А також було дуже чутно, як його секретарка міцно тримає оборону, не пускаючи нікого та весь час відповідаючи по телефону, що він зайнятий.
-Останнє, що я зробив, – нарешті сказав несподіваний гість голови Комітету — це написав заяву про своє звільнення з посади та, взявши зсобою підписані папери, пішов до свого службового автомобіля, на якому до самої ночі розвозив всі ті рішення, що стосуються землі, а потім і всі ті, що стосуються інших ділянок та весь цей час вибачався перед людьми.
-Мене впізнавали та були дуже здивовані, бо очікували іншого – розказував тепер вже колишній начальник держреєстру, додаючи, — я теж впізнавав всіх тих, хто повернув мені життя та мене самого.
— А якими стали наслідки, — обережно спитав голова Комітету і підсунув гостю води, аку той лише пригубив, — бо якщо ви тут, то вони скоріше за все вже є? –.
— Родину я відвіз до Канєва, до сестри дружини, зараз літо і діти чи повернуться додому, чи там підуть у школу, — відповів гість, — а я зараз в розшуку, бо знищив такі «важливі державні документи» для цієї вже нової, але не менш, а то і більш жадобої ЗЕ-влади. І тепер в Україні я майже на конспіративному становищу, бо той ЗЕ-презиктивний молодик дуже лютував та обіцяв мене знищити. Але ж більше всього, чого б мені не хотілося – це втопитися в тому смітному контейнері в нашій річці, хоч вона і неглибока, але ж сорому… я вже натерпівся…
Голова Комітету встав і підійшов до майже сивої людини, бо і сам рано посивів, обійняв за плечі, а потім міцно потиснув йому руку.
— Раз ми вже разом, то вже скоро і в нашій країні буде все гаразд, — впевнено сказав голова і сам повів гостя, щоби його влаштувати та нагодувати, а тдо того дістав і показав йому листа мешканки села Світязь на Волині.
— «Ми прагнемо щоб земля належала нам, нашім дітям, нашім онукам! Спасибі Іванові Карповичу, бо без вас ніяк!», — писала жінка колишньому голові держкадастру.
— Спасибі, — додав і голова Комітету захисту землі України.

0 комментариев

Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.