Блог им. vyanko Глава 6 Прокидається українське село, а з ним і люди.


Саме зориною розпочинається ранок на селі… Небо на сході поступово світлішає і нічна тиша, що панувала навкруги, повільно розтає. Під вікном спочатку ледь-ледь, а потім вже чутніше зашелестять листя, в яких, прокидаючись, заспівують ранішню пісню птахи. Ні не півень у дворі, який вийде поважно лише з сонечком та витягне шию і задзвенить, щоб прокидалися люди. А ранішна пташка затьохкає, бо парить вже земля і жде своїх синів та доньок. Не кличе в голос, а шепотить над вухом і чекає, як мати, коли виглядає сина до самої зорі і жаліє потім будити. Так і земля наша знає, що скоро прийдуть її діти, бо їм без неї ніяк не можна обійтися. А роса на лугу пробудить усе їх тіло, хоч і торкнеться вона лише їх босих ніг.
«В росі ходіть босими, бо в ній здоров’я стільки?! Йой-йой! А щастя…? За лишку в однієї тільки краплині. Крізь неї погляньте і все навкруги поміняється, бо вона чиста, як виплакана сльоза, що тремтить в окові, а потім так повільно покотиться по щоці. Все ж краще від радості, ніж від жалю», — збагнув, що йшов босим по росі лугом та ранком уже за селом чоловік.
А там десь трохи далі почув він, як наближається леління річкової води на старому-старому млину, який вже майже пропав, бо не молов більше зернятко. Млина більш немає, а то леління води, що протікає повз нього, так западає, аж в душу. І там на самої околиці села на гучний спів півня молодиця залюляла колисковою дитинку, бо вона ворухнулася, але ж не злякалася тому, що кожного ранку вона чула той спів.
А чоловік йшов собі навпростець до сусіднього села, бо вдома так і не заснув, присипаючи свою любу дружину, яка може вперше за їх життя не ворухнулася, коли він обережно встав з ліжка. І лише ніжна посмішка на її обличчі підказувала, що наснилося їй щось дуже добре, або навіть саме чудове, що тільки можна уявити собі. Задивився він на неї…, але ж потім, тихенько ступаючи, підійшов до ліжка діточок. Батько вкрив їх, бо вранці прохолодно і вийшов у двір, легенько притуливши сінешні двері.
А вже ж почало його сліпити ранішнє сонечко, яке постало над обрієм, розганяючи отой туман по низинах. І чоловікові назустріч начебто пішли дерева, які визирнули і йдуть з туманної балки. А десь поміж гілок почав тьохкати ранковий птах, а за ним другий та третій. Так і перегукувались птахи поки він не підійшов, а вони всі разом всі разом наче привіталися і йому дуже зраділи. Присвиснув навіть чоловік і з ними перегукнувся, а потім минув балку і знову пішов лугом. А та роса на траві вже змінилася і не так бадьорила його босі ноги, але ж все одно лікувала не стільки п’яти, а його душу, яка заскорузла від того далекого та чужого міста, до якого йому не хотілося повертатися.
Так і не помітив чоловік, як пройшов лугом ті кілометри, а вже на околиці сусіднього села постпитав у жвавого хлопця, що гнав череду, про хату голови.
— Мареничі? Так їх так у нас по-вулишньому кличуть і живуть у тієї ж самій хаті, де жили їх батьки та діди. Дарма, що хата старенька та низенька, але ж яка вона тепла – наша сільська мазанка. Бо всі ті що з цегли, за ніч вихолонуть, а мазанка ще по обіді тепло тримає, — похвалявся хлопчина, а потім наче схаменувся і додав, — то йдіть прямо, не минете, бо хата така одна, як і наші Мареничі… А як заспівають? То куди там братися отим співакам з Євробачення, бо навіть сам Скрипка позаздрив би, бо в його співі того не має, що лине над лугами та сільською живою землею.
— Любиш її? — спитав чоловік.
— Як мамку, — відповів хлопець та шмигнув навздогін своєї череди, помахавши чоловікові рукою з батогом.
«Ти диви і цей хлопчина наче свариться похвалявся хлопчина на мене, бо кинув я землю-мати, наче відчуває, що зі мною робиться», — похитав головою на самого себе чоловік та пішов вулицею до тієї справжньої мазанки.
— Добрим людям, доброго ранку! – привітав, заходячи у двір, чоловік, — і чи дасте мені водички з вашої кринички, — пожартував він.
А у тому дворі стало голосно, бо напевно всі Мареничі вже прокинулися та вийшли з хати кожний по своєї справі, але ж всі разом вони відгукнулися та привіталися. А такий собі кремезний дядько, якого чоловік не знав до того, відповів йому.
— Холодної водички з чудової кринички дамо, бо іншої не держимо, — складно та в риму відповів господар та так голосно засміявся сам на свій жарт, що всіх заразив сміхом, а потім протягнув чоловікові руку, широку мов лопата.
— Петро, — назвався він і так уважно подивився, очікуючи його ім’я, що чоловік навіть трохи розгубився, але ж потім схаменувся.
— Вовка, — вигукнув він так, що наче забувся скільки йому вже років і що там у місті він Володя чи Володимир. Але ж тут у селі у Марничів збагнув, що він-таки сільський парубок і теж засміявся.
— Вовка боятися, то і в ліс не ходить, так? А Вовке до нас можна, — підтримав сміх гостя господар і запропонував тому парного молока з глечика, яке тільки від корови, що погнав у череді хлопчина.
— Добре, — подякував Вовка, коли відірвався від того глечика, бо вдома вони з дружиною корови вже не тримали і тому по сусідам жінка купляла молоко для дітей, але ж парного йому вже давно не попадало.
— Бачу скучив, — здогадався Петро, — і не тільки за молоком, а й за селом, бо руки в тебе не в землі, а в цементі і в цеглі. То на яких заробітках бідкуєш?
— Та ні, — наче злякався чоловік, — у нас все є і не бідкуємо…
— Так чи ні? А ти добра людина про себе самотнього згадай там на чужині, або про жінку та діточок, то може і збагнеш, що то все — та не все? — поправив його господар,- бо я теж походив наймитом по тім «панам» та «господам» та теж спочатку вважав, що може і все маю бо неледачий. Але ж вийшло так, що не все, та навіть і наполовину, бо головне ледь не втратив – зрозумів!? – чи спитав, чи ствердив Петро.
— За тим я до тебе і навідався, бо дід Панас порадив, а я і справді бідкую, але ж сам собі ладу не дам, — відповів Володимир та поглянув на Петра.
— Дякувати діду, підкажу, бо й мені підказали, коли зустрівся добрий чоловік, який навчив тому, що сам знав та і я того покуштував. Але ти присядь, бо парне молоко теж в голову добре б’є, якщо дуже затужиш. Да і я біля тебе ненадовго присяду, бо мої справи – це мої діти і вони без мене, як без матері, — посміхнувся він і показав рукою, як дружина порається з малими, а старші самі йдуть до школи.
— А мої справи, як сироти, бо кинув я їх, шукаючи кращу долю, а там її нема, хоч і знайшов певний добробут, — розмислився гість та зовсім сумно так поглянув на господаря, який продовжував посміхатися, дивлячись на їх с жінкою діточок.
— Отож повернувся і я, Вовка до справжнього життя, бо той чоловік мені підказав, щоб я зайнявся тим, що дійсно моє і до чого в мене є хист та що я роблю з задоволенням. Я теє не зразу збагнув і навіть почав йому заперечувати, що п’янички пиячуть теж з задоволенням, але ж потім настає похмілля, і воно дуже важке. Я попробував, да й ти напевно теж знаєш, — промовив Петро і потім додав, — але ж зі справжнім задоволенням, то від душі та с душею, а не від горілки та гульби.
— Про горілку я теж знаю, — погодився Володимир та спитав, — а від душі то ж як? А с душею?
— А це коли часу не помічаєш і коли виходить для тебе краще ніж отримав, — якось дуже просто пояснив господар і гість його зразу зрозумів.
— Так і я свій садочок шаную та кожне дерево, як дитину плекаю, бо і там на заробітках часто їх згадую, а садочок мій сниться мені. Мої дерева кличуть мене до себе, щоб пригорнути в своє пахуче листя. Так, врожай і плоди, то лише результат, якого дійсно чекаєш і радієш, якщо він є. А от дерева, то справжнє щастя, бо я з ними завжди розмовляю та взимку закутую малечу, щоб не замерзли та відійшли повесні. Бо вони живі і теж горнуться до мене та шелестять і так шепотять, мов щось хочуть сказати, а я розумію їх по тому шелесту…, — замріявся Вовка та схаменувся і поглянув на Петра, до якого підійшла тихенько жінка з малими дітьми і теж заслухались.
— Так і я повернувся та дістав з сараю батьківської мотоциклетки і налагодив її. О коли залізний кінь завівся, то я й стрибав навколо нього, і витанцьовував гопака, та плескав в долоні так міцно, що майже не відбив їх. Не їхав я, а слухав, як він гуркотить і кращої пісні я не знаю. Так і зараз, якщо тільки хтось проїде повз хату, я зразу відчуваю, як важко тому двигуну, якщо він незмазаний і не доглянутий, як слід та з любов’ю, — заслухався господаря і гість, бо розумів його, а той вже жартома додав, — то ж не було б дітей на селі, як би не Василі, а в нашому селі майже вся техніка на мені та під моїм прискіпливим наглядом і гроші я за теє я не беру, бо тоді радість від отриманого є, а щастя від щирого спасибі вже не має.
— Цікава в нас Петре розмова, бо йшов я лише за одним, а натрапив на все, — зробив собі висновок гість, — а я і у сусідів дерева від душі доглядав поки на заробітки не поїхав. Так може і у нас на селі є свої Василі?
— А вже ж бачу, що є, а все інше, Володя, приладиться, бо твій особистий приклад буде майже всім до нагоди. Бо я теж спочатку не знав, за що його братися, але взявся за себе і вийшло так, що навіть почали з міста повертатися односельці. Бо і там вже дуже все змінилося, а тут ми всі за всіх та кожен за кожного і в щасті, і в жалю, — поділився Петро, — отож думай про своє щастя заради і для людей, а в ньому і добробут з’явиться і в ньому жиється ладком, а не з комфортом – так собі мається. Хоч тепер і він поруч, бо в мене, хоч і батьківська мазанка, але ж і того туалету, і душа з ванною я теж з боку приладнав, а ще й супутникову антенну і в мережі інтернет я теж користувач.
— Цікаво, а я тільки на телефоні, щось трохи там втикаю, бо з жінкою зв’язок тримаю, — пожалкував Володимир.
— Нічого сам дійдеш, коли сільські питання припруть і почнеш їх вирішувати, бо місцеві державні впорядники того не дуже хочуть, щоб на себе щось брати. А я у них майже нічого і не випрошую, то і вони мені майже і поки не заважають, бо з нашого села такі Василі в люди вийшли, що їм тільки треба нагадати та на день села запросити, а то не всі вони і на гробки їдуть. Ось тобі, Володя, може і ще один мій «секрет», про який я всім головам сільрад розказую, але коли вони себе не впорали, то як село потягнуть? – сам у себе спитав Петро і відповів, — а ти потягнеш, але лише тоді вилікуєш всі дерева в ваших садках та відродиш отой ваш колгоспний сад, бо навіть я заздрив, який здоровий він у вас був, ще за радянських часів.
— Але ж, — відповів, доходячи до хвіртки, несподіваний гість, — дерев там майже немає, але ж земля залишилась і може вона ще під сільрадою, бо чув, що її ще не розпаювали. А взагалі, люди добрі, дякую, що всім почастували і головне голову мою на місце поставили, а, як зі своїми справами впораєтесь, то сідайте на мотоциклетку і гайда до мене, бо я такий Вовка на селі один, який на садівника навчався, та і хата моя, хоч і не з краю, але з вашого боку.
— А вже ж приїдемо, бо бачу, що багато чого не доказав, — відповів Петро і вони розпрощалися.

0 комментариев

Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.