Блог им. vyanko Повість "Земля і люди" Глава 9 Є світло в селі і є в ньому справжнє життя. (част.ІІ)


Так посеред дороги на тому єдиному цілому клаптику асфальту вони і зустрілися, обнялися, мов не бачились роками та привіталися, а потім перезнайомили дружин та діточок . О так всі разом потім говіркою купою пішли до Володимира у двір. А сусіди і далі виглядали та дивувалися, а потім чомусь почали рукоплескати, бо може зрозуміли, що щось дуже важливе трапляється.
— То що, чи зламався? — спитав у Петра господар, коли того мотоцикла затягли у двір і притулили до тина.
— Та що ти? Ні! Хотіли сюрпризом, бо ти б почув би зразу цей мій антикваріат. Але ж, коли ми з дружиною вже виводили свого залізного «коня» з двору, то наші діти просто нас спитали: «А ми?» Ось тому тепер приймай господарю навалу, — пожартував Петро і додав, бо збагнув, що Володимир аж ніяк не второпить, як це всі вони влізли на ту мотоциклетку?
— Я по черзі, — відповів він, — підвозив всіх на край твого села, а потім заглушив «коня» і ми всі разом пішли по селу. А ти, напевно відчував, той сюрпризу якось не трапилося.
— А може й добре, що без зайвого «шкандалю», — у відповідь теж пожартував Володимир і повів Петра у свій садочок, який ряснів біля хати. Так поки жінки разом збирали на стіл, старші діти їм допомагали, а молодші — бігали по двору, бо собаки Володимир не тримав і лише за всіх розривався сусідський Сірко.
— Добре, Петре, що ти не забарився, бо зараз мені порада вкрай потрібна. Я сьогодні ходив по селі і зовсім іншими очима на нього дивився. Воно вже давно дуже хворе і його негайно треба лікувати усіма доступними, але лише терапевтичними методами, -відказав Володимир і подивися на Петра.
А той, як маленька дитина радів і плескав в долоні тому, що в нього нарешті з’являється справжній товариш і соратник, якого він так і не знайшов серед усіх сільських голів свого району, бо кожен з них поодинці був начебто непоганою людиною, але всі разом чомусь один одного цуралися, бо напевно чогось перестраховувалися, щоб не здав один одного.
-Слухай, Володимире, я цим твоїм людям чесно казав, що іду до іншого сільського голови, то ти вже мене не підведи і поводь вже себе, як господар у своєму селі, а самі вибори, то вже не твоя справа. Спитаймо людей і хай вони вирішують, коли зберуться на збори, але ж важливішими є самі твої справи. У мене було теж саме, коли я вирішив залишитись. Я сам для себе став господарем в своєму селі і мені теж до всього було діло. Але ж і свою справу я робив теж і виключно цим своїм прикладом згуртував біля себе своїх селян. Ось тоді вони і стали поруч зі мною, — поділився Петро та прижався вухом до вишеньки і спитав, — ти казав, що вона розмовляє?
— Дійсно так, але пошепки та наодинці, а ще і на сході сонця, — сказав господар та теж притулив вуха до дерева, — але й може і зараз, щось прошепотить на особливе прохання гостя.
Так в вусі у Петра, наче щось затремтіло і зашепотіло, але він нічого розпізнати не зміг, бо то була особлива мова дерев. Але ж його дерево визнало за свого і він знову зрадів, як хлопчик, бо вперше в своєму житті почув таке щире привітання від тієї вишеньки.
-В мене не має сумніву, що я все подужаю, — але як би тільки знати що? – спитав Володимир.
— Людське розчарування та байдужість до спільного діла, — сказав бувалий гість, — бо всі ті роки нас привчали «сам – греби, а іншого – топи», то ж люди, окрім близьких родичів та друзів, якщо вони є, стали самі по собі жити і повернути їх до спільного буття — це головна справа.
Петро подивися у двір, де майже вже накрили стіл і, оцінивши час, розповів далі.
— У одній хатці, що стояла вкрай мого села, у вдовиці поступово вмирав дуже хворий її син. І був він в неї єдиною дитинкою, але ж не було в неї навіть грошей, щоб завезти його до лікарні, а швидка теж не їхала, бо в неї не було палива. Ця жінка за своє життя була дуже брехливою і робила людям пакості, то ж ніхто й не хотів з нею мати справи, бо думали, що знову вона знову бреше. Навіть не підходити до її дома, щоби переконатися, що то не так. Ось тоді сів я на мотоцикла, махнув у район і привіз лікаря швидкої разом з медикаментами. Сина її ми спасли, а жінка тепер завжди перша в усіх наших загальних громадських справах, що я роблю на селі. Вона за всіх старається та більше не бреше і не пакостить людям. То ж, Володю, не проходь поруч жодної людини, бо вона теж твоя дитина у твоєму рідному селі, — порадив Петро і побачив, як їм махають з-за столу, бо не сідають поки батьки не підійшли.
— О це і добре, що вишенька теж тебе, Петре, признала, — сказав навздогін гостю господар і теж покрокував до столу, де їх дружини та діти, так всі перезнайомились, що тримали один одного за руки.
А коли всі вгамувалися, дружина Петра дістала великий глечик свіжого вечірнього молока і пустила по його по колу, починаючи с господаря та господарки, дітьми та себе та свого чоловіка, який посміхнувся, бо, навіть, ще комусь залишилось.
-Мені, — почули всі голос діда Панаса з-за паркану, який просунувся у дірку, спеціально зроблену для сусідського сполучення, — то як без мене, бо я всіх вас засватав.
— Дійсно, як це можна без вас – сказав Володимир і всі сіли вечеряти та гомоніли про все завгодно і особливо старався дід виказати повагу гостю, що той не забарився, а потім не втримався і розповів свій секрет. Бо це він теж вдень пішки ходив до Петра та просив, щоб він все те, що знає, розповів би Володимиру та допоміг би йому підняти їх село, бо доти воно не стало зовсім вмирати.
— То ж і не вмирайте діду, — сказав Петро, — а село ваше Володимир підніме, бо не тільки він, але і його дерева і люди слухають.
Скрипнула хвіртка та то подинці, а то і вдвох, а потім і всією родиною почали сходитеся сусіди, бо дуже хотіли побачити та почути місцеву «знаменитість» — Петра. А він кожній новій людині знову радів, як хлопчик, і щось казав-казав та бадьорив людей. А один з сусідів прихопив з собою навіть пляшку, але ж коли побачив на столі лише чашки для чаю, дуже був здивований, а пляшку швидко сховав від гріха подалі.
Вже почало вечоріти, а люди все підходили та підходили… І ось тут Володимира осяяла думка. Він побіг спочатку до хати і, вибігаючи з неї, щось кругле поклав до кишені, а потім забіг до хліва і щось там довго шарудів, але потім вийшов такий щасливий і щось схоже на серп поклав до мішка.
— Знайшов! – вигукнув він Петру і покликав всіх на вулицю, а потім сказав всім, — ходімо!
О так ціла демонстрація крокувала своїм селом і всі розуміли, що чомусь крокують до його центру. Але ж навіщо? Про те є знав тільки Володимир, притискуючи однією рукою до себе того мішка, а іншу руку тримав з чимось круглим в кишені.
Майже по всьому селу гомін склався великий, тож і інші люди виходили зі свого двору та не зразу розуміли, що відбувається, але теж йшли з усіма до центру. Там біля пам’ятнику воїну-визволителю на площі перед сільрадою стояв стовп, на якому хитався пустий ліхтар. Він вже дуже давно не світився і до цього всі звикли. Тому й визволитель стояв в ночі темним приводом та інколи лякав людей.
Підійшовши до стовпа, Володимир на очах у всіх дістав з мішка кігті, якими саме лазили по цих стовпах, приладнав їх до своїх черевиків. А потім став підійматися по ньому на подив всім, окрім Петра, бо той, коли побачив кігті, то зразу здогадався, чого саме прагне зробити його товариш.
А той закріпився на стовпі під ліхтарем та, діставши з кишені загорнуту в хустину звичайну електричну, але більш-менш потужну лампу, почав її вкручувати. Селяни стояли біля стовпа, наче зачаровані і чекали чогось? Вони нарешті побачити світло і воно несподівано засвітилося на щасливе обличчя Володі, який махав руками і радів, як отой Петро, який теж, як хлопчик плескав в долоні.
-Ура! — заволав дід Панас, поглянувши на освітленого срібного визволителя, і його тричі підтримали люди, а Володимир навіть не хотів злізати, бо він не пам’ятав кращої миті у своєму житті. Тим самим часом всі алкаші, що сиділи в темряві біля ганделику розбіглися, бо не могли збагнути звідки з’явилося раптом стільки людей і чому вони так волають. А тітка Марина, що вийшла на поріг шинку, аж завмерла, бо не вірила своїм очам. Світився ліхтар, а саме під ним на стовпі був Володимир і вітав звідти її рукою. Але ж тут Петро вийшов до визволителя і підняв руку.
— Шановні селяни! – трохи запнувся, бо дуже дерло в горлі, — є світло, є життя!
Всі зааплодували і ніяк не могли зупинитися, поки Петро знову не підняв руку.
— Саме з цієї миті знову починається відродження Вашого села і саме зараз закладається його нове майбутнє, бо я знаю, що воно буде чудовим, як і цей ліхтарик вночі, який світить всім людям, навіть тим, хто поховався від сорому. Але ж втім і тим, хто світив лише сам собі, — сказав він і показав на інший ліхтар, який один на все село світив біля двору сільського голови. І всі селяни побачили, як той їх голова миттю кинувся до двору, бо злякався натовпу та ніяк не міг збагнути, що ж це діється без його дозволу.
— Прийшов би до людей, то може б стали поважати, але не в ньому справа, а вас самих, бо якщо ви разом, то всі негаразди відійдуть, як відходять вони в моєму селі. То бажаю вам всіляких гараздів та успіхів, бо є світло, то і є життя в вашому селі. З днем відродження села! – вигукнув Петро та побачив, що Володимир вже зліз і зняв кігті, то ж додав, — гайдайте та підкидуйте його!
Він вказав на друга і селяни з радістю, бо давно такого не відчували, почали волати «Ура!» та підкидувати Володю та, навіть, тітка Марина кинула свій шинок і разом з усіма старалася до нього доторкнутися. Підійшли сюди і п’янички та теж раділи з усіма — навіть без тієї клятої горілки.
Ще довго люди трималися на площі біля ліхтарика, бо хтось пішов, а хтось тільки підійшов та дивувався нечуваному чуду, як Володимир запалив того ліхтаря з новими та вже придуманими всіма тими подробицями.
Потім поїхали по черзі гості на мотоциклі, а Петро таки пообіцяв діду Панасу часть навідуватися. А Володимир з дружиною приспали дітей і посіли мов голубки на приступках.
-Є світло в моєму селі – будуть в ньому народжуватися Василі і завирує справжнє життя! – повторив чоловік дружині заклик Петра і ніжно її щасливу обійняв

0 комментариев

Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.