Блог им. vyanko Повість "Земля і люди" Глава 9 Є світло в селі і є в ньому справжнє життя. (част.І)


Майже у всіх хатках на селі жили такі собі зовсім звичайні та дуже заклопотані люди, бо кожен ладен був думати за своє, а якось спільного діла вже давно у селян не було . Та чи можна було б вважати чимось спільним — отой ганделик? Він тільки і приваблював тим, що давав забутись та відчути хмільну радість, бо іншої там не було. Тягнув туди старий свою пенсію, яку приховав чи взагалі не віддав своєї господарці. Він пригощав того молодого, який чекав його біля цього сучасного шинку, чи сам чергував когось, хто сьогодні пригостить. Спочатку наче ладили та пили, а потім билися, але якось мляво, бо дужих чоловіків тут вже не було. Ні взагалі в селі вони ще були, але роз’їхалися на заробітки, а коли приїздили ненадовго, то майже біля ганделику не крутилися. Не було на то в них часу та й хотіння змішуватися з отією сумнівною публікою, де старі то ще якось байдуже, а ось молоді… Та чи можна їх було називати молодими, бо були гірше за старих? У них не було іншого бажання, як ковтнуть горілки, а потім знову чекати поки хтось не пригостить. А може принесе настоянки з глоду, яку також хтось привезе комусь з аптеки, бо вона дешева та на спирту. Чи може такого спільного щастя очікувало їх колись дуже заможне село?
Воно і за радянських часів пиячили, але таких гадючих шинків-ганделиків тоді не було. Та ще і ховалися від людського сорому, бо прославитись було просто, а відмитися від того дуже важко. А зараз все байдуже, бо там де п’ють, там і … гадять — практично у всіх на виду. І до цього нікому діла не має, бо ці сільські алкаші майже всі самотні. Та й чи та старенька мати може впоратися з тим синочком-бідолахою, що звихнувся десь оттою горілкою і не поправиш? Бо вранці він обіцяє та вимолює грошенят, а ввечері приповзає і лізе з кулаками, щоб дістати останнє і мати віддає, чи від жалю, чи від страху…
О так йшов і Володимир повз той ганделик та бачив як розмінюють життя на горе. А повногруда шинкарка ще й на тих калічних бідолах покрикує. Вона ще й погрожує, що в борг більше не дасть, а сама тим ще більше підбурює, щоб вкрали десь щось цінне та принесли до неї. Скільки вже сварилися з нею жінки, щоб не брала ніяких речей, а їй все байдуже. Сусідка — тітка Наталка навіть дільничного з району викликала, але ж шинкарка і його пригостила та почастувала. Так він ледь вліз до свого авто, да так і доїхав до першого узбіччя та стояв там поки трохи проспався.
— То може б чарочку? – спитала Володимира шинкарка, бо добре його знала, ще з тих часів, коли він теж собі дозволяв хильнути, — чи може ти з Оксанкою посварився, бо на тобі лиця не має…
— З нею ні, а в Вами, тітко Марино, точно про все оце побалакаю, але, ще не зараз, — відверто сказав він шинкарці і спитав, — чи не жалко Вам їх? — та показав на трьох ханиг, що рахували дрібні гроші, щоб вистачило на пляшку, — Ви ж самі, тітко, від такої біди чоловіка загубили.
— Він сам себе загубив, — сказала, як відрізала, шинкарка, — а ти йди своєю дорогою, бо сів і поїхав, а мені як тут бути? Привезла кинула на мене двох онуків і завіялась моя донька, а я годуй, одягай та виховуй… Так, що Вовка — у кожного своя крива правда, — і показала на п’яниць, — у них своя, а в тебе своя, а я захочу, так і дам їм: чи то гадості, чи то радості, хоч і хмільної та забудеться чоловік, бо всіх, так дістало все те є не життя, а паскудство.
— Правда, тітко, вона – одна, а кривда від самого себе, то і я, напевно, вже нікуди звідси не поїду, бо там може й гроші, а тут моє людське життя. Ось вранці був у Петра в сусідньому селі, так там крамничка є, а ганделика чомусь не має, чи не диво, тітко? – спитав він шинкарку, бо вона теж, колись з крамнички починала.
— Так то Петро, порівняв. Він своє село підіймає і мова про нього по всій області йде, а то наш на пів-голова і ми бідолахи коло нього… Так може ж ти за нас візьмешся та витягнеш мене і оцих пропащих парубків з багнюки? – спитала вона з підколкою і похитала головою, — о то ж краще їдь собі, Володя, а то й ти тут з ними пропадеш, бо візьмешся, побігаєш-побігаєш, та й опустиш руки, та й сам занепадеш… Багато таких бралося…
— Ні! – теж відповів, як відрізав Володимир, — нікуди я, тітко Марина, не поїду і руки свої розгорну та до тебе прийду, щоб отут дитяче кафе для твоїх, моїх та всіх наших діточок зробити, а оцей Павло, який зі мною у школі вчився, а потім був непоганим теслею і тепер серед отих трьох мається, допоможе мені, чи ні!? – гучно спитав Володимир.
— Не знаю, — ледь промовив лисуватий згорблений дядько, — бо який я вже тесля? Руки тримтять, а очі з самого ранку залиті…
— Нічого, Павло, і в мене таке було, але загуло, а ти по тверезому до мене заходь, бо по дорозі до шинка. Згадаєш? А ні, то й ні, бо це твоє життя чи може погибель. І Юрка с собою бери, бо бачу ховається, щоб я не впізнав. А які раніше пісні у клубі він наспівував під гітару, а зараз його клуб зачинений. Та ще й кульгавого діда Івана звіть, бо колись був найкращий електрик у районі, а зараз і інструментів своїх не позбирає…
— Бреше! – відгукнувся і навіть трохи потверезів дід, — назбираю і прийду, але що робити буду, не має справжньої роботи.
— Світло, діду, засвітимо, хоч у центрі, а потім і по всіх наших вулицях. Хай люди побачать, що життя у село повертається, — відповів Володимир і сам зрадів, що діду справжнє зайняття знайшов.
— А вже ж, — зареготів хмільний колишній тесля, — щоб світліше було бухати по ночі, та й світло в селі вимикають, бо голова економить, щоб до району з шиком їздить. А ще й його і в мережі вимикають.
— Нічого генератора візьмемо, але село засвітиться, бо без того ніяк! Щоб у кожній хаті радість засвітилася і школярі до школи не при свічках готувалися. То ж я на вас чекаю, як тверезими будете, — доказав Володимир та пішов повз здивовану шинкарку додому. А по дорозі сам собі злякався, бо наобіцяв і про той генератор, який не копійки коштує, та ще й до нього треба паливо скільки?.. Задав собі мороку, але відступати вже не можна.
Ще по дорозі заглянув Володимир до школи, бо якщо раніше йому було все майже байдуже, то тепер походив по пустим класним кімнатам. А там вже почала сипатися штукатурка, а потім ще і переговорив з вчителькою про її самі найперші потреби. А вчителька навіть злякалася, бо навіть голова сільради обходив її стороною, щоб не просила у нього нічого.
-Хоч би зошити які в клітину, бо не в усіх є, а у Петрика, — вона запнулася, — батьки хворі і зовсім не реагують, а йому дуже арифметика подобається, — засоромилася вчителька і тихенько додала, — я і сама трохи купую, але теж самотня і свою дитинку виховую, — знизала плечі та сховала обличчя, щоб Володимир не побачив її сліз.
А він на те є нічого і не сказав, а лише забрав своїх діточок та пішов з ними додому і все по дорозі помічав та все бачив: де асфальт повністю зламаний і яма така, що, якщо Петро вскочить по ночі мотоциклеткою, то гаплик буде обом. Де бур’ян біля двору росте по груди, бо живе там самотня стара жінка, то хто ж їй його викосить та повирубує? Аж ось колодязна рамка похилилася…
«То якщо той тесля прийде — ось йому і перше завдання», — подумав Володимир, але поки так і не збагнув, чим він за все це розрахується, — не пляшкою ж?
Ось і його любі дерева, так то взагалі окрема жалоба, бо вони стоять по дворах наче сироти. Їх плоди-фрукти за гроші в селі не приймають, а самим вивезти до району не має сенсу, бо там і у самих мешканців садки не гірші. То й стоять вони, так наче незачесані та неприборкані і навіть їх плодів ніхто не збирає, бо й свині є не в усіх. Бо вигодувати свиню важко, а продати ще гірше. Але ж і дерева не для свиней оті свої плоди народжували, а щоб їм раділи люди та частувалися ними. Однак у людей відбили до того хист, бо кормові банани з Африки коштують дешевше за польські яблука, а своїх в міських крамницях вже майже немає, бо отой перекупщик бере за фрукти за копійки, та ще його піди та знайди.
О так йшов Володимир по селі та майже до всього придивлявся і йому стало, якось навіть цікаво жити, бо ще не все-таки пропало. Стоять, правда, і пусті та запущені хати, але ж є і ті, де життя, ще більш-менш вирує та, навіть, як і у нього бігають діти у дворі. Все не так, як у його дитинстві, але ж до Петра в село повертаються люди і народжуються діти. Бо життя в місті для сільської людини далеко не мед, а зараз ще гірше, бо закриваються підприємства, а людей кидають на вулиці. От і у їх районі та, навіть, і їх в області роботу майже не знайдеш…
Так дійшов Володимир, з діточками аж до двору, а його жінка аж світиться та назустріч вискакує і все в очі заглядає, чи не передумав він вдома залишатися…
-Ні, не передумав, — зняв питання з вуст дружини і, почувши гомін, обернувся …
З околиці села прямо до нього йшов Петро. Він повз себе вів свого мотоцикла, а поруч з ним йшла його жінка з гучною юрбою всіх його чотирьох діточок. На гомін деякі селяни, навіть повиходили з свого двору, не розуміючи, що ж таки відбувається? Бо вони знали Петра і аж ніяк не могли збагнути, куди ж цей загально відомий та поважний чоловіче з усією родиною ось так запросто крокує?
-Та невже до їх сільського голови? – питали Петра, а він лише посміхався та відповідав, що так, але не до того, що живе в центрі, а зовсім до іншого…
Дивувалися селяни, але ж не поверталися до свого двору, бо дуже було дивно, хто ж той -таки інший?
Володимир і сам не втримався та, підхопивши дружину та своїх діточок, пішов назустріч своєму ранішньому товаришеві, бо і сам був не свій від тієї несподіванки, яку той для нього придумав, коли всю свою родину взяв з собою до нього у гості.
(Читайте главу далі...)

0 комментариев

Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.